Уявіть, що у ваших квартирах взимку буде набагато тепліше, а платити ви за це будете вдвічі менше. А ще – вулицями їздитимуть автомобілі, які практично не викидатимуть в атмосферу шкідливих газів... І це – не фрагмент фантастичної повісті, а далеко неповний перелік розробок черкаських учених-винахідників. Геннадій Столяренко – доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри хімії та хімічної технології неорганічних речовин (ХХТНР) Черкаського державного технологічного університету. Він – автор більш ніж 50 патентів і понад 20 запатентованих розробок у різних сферах – від очищення крові до інтенсифікації процесу горіння.
Геннадій Степанович переконаний, що Україна – держава з найпотужнішим інтелектуальним потенціалом у світі. Проте на розробки українських вчених в Україні немає попиту.
– Відповідно до річного звіту державного департаменту інтелектуальної власності, скажімо, за 2009 рік, Україна подає 2681 заявку на винаходи. Це ж видання повідомляє, що в Австрії подано 6 заявок, у Канаді – 2, у Китаї – одну за два роки, в Німеччині – 42. Якщо при цьому українські винахідники не отримали у 2009 році жодного міжнародного патенту, то Німеччина, при 42 заявках реєструє 375 міжнародних патентів, – демонструє офіційне видання Геннадій Степанович.
– Поясніть, як можуть бути такі розбіжності?– Наше законодавство не адаптоване до міжнародного, і патенти в Україні видаються протягом півтора року, тоді як для отримання патенту за кодоном треба подати вже відповідного зразка вітчизняний і зробити це слід упродовж року. А поки наші винахідники борються з бюрократичною системою, підозріло схожі винаходи якимось чином впроваджуються в інших країнах. Подібні історії трапляються і в межах України. Залишається констатувати, що наше законодавство про інтелектуальну власність не захищає інтелектуальної власності.
– І все-таки, хто ці люди, які подають щороку тисячі заявок на винаходи?– Свого часу в Україні була ціла мережа науково-дослідних інститутів. Без них практично неможливо впровадити серйозних розробок. Адже будь-який винахід – це ідея, потім – лабораторні дослідження, потім – патентування. А вже науково-дослідні інститути виготовляли стендові установки, на їхній базі робили техніко-економічні обґрунтування, передавали ці дані на напівпромислову установку – своєрідне міні-виробництво. І на всіх стадіях – конструкторська документація. Гроші на це давала держава. Тепер цю ланку знищили, і розпався весь ланцюжок. А люди, які там працювали – на базарах яблуками торгують, а вдома деякі з них розробляють нові проекти. Вони виходять на мене, і так створюються невеликі колективи. По кожному напрямку є кілька осіб, котрі безкоштовно і наполегливо працюють. Вони просто не можуть по-іншому, бо вони – українці, і хочуть щось зробити для Батьківщини. Але, на жаль, і тут ми заходимо в глухий кут. Бо щоб запровадити технологію, потрібні гроші. Держава цих грошей не дає. Натомість обласна влада декларує: будемо поліпшувати інвестиційно-інноваційний клімат.
Разом з людьми, які мені допомогли зробити конструкцію, ми шукаємо приватні фірми, які будуть запроваджувати винаходи в життя. Ми робимо це без жодних капіталовкладень з боку держави. Бо наша мета – свої розробки довести до розуму. Однак відомо, наприклад, з досвіду данців, що найкращим результатом при застосуванні розробки є симбіоз вчених, бізнесу і влади.
– І яка доля тих робіт, які все-таки вдається запатентувати?– По-різному буває. Ще 10 років тому я розробив технологію вибіркового знищення ракових пухлин. Писав про це кільком президентам. Але відповіді так і не отримав. Коли працював над лікуванням від ракових пухлин, я всі витрати взяв на себе. Та кілька років тому я просто припинив роботу в цьому напрямку, бо виявляється, в нашій країні рак лікувати нікому не потрібно! Запатентував також очищення крові, яке можна трансформувати в нову технологію штучної печінки. А це – можлива боротьба зі СНІДом. 5–6 разів я ходив по кабінетах облдержадміністрації, і – без результату.
Або візьмемо для прикладу жителя Червоної Слободи Віктора Лавріненка. У нього – чудові розробки для дачі, присадибної ділянки. Він нічого не робить руками, лише кнопки натискає. Я його то до одного, то до іншого директора підприємств скеровував, просив їх: ну подивіться, ознайомтеся! Адже ці розробки коштують вдвічі дешевше, ніж китайські аналоги, і при цьому набагато якісніші. Та результату ніякого, хіба що чоловік сам виготовляє і продає свої пристрої, та ще й радіє, що вони хоч комусь знадобились.
Багато в нас і талановитих молодих вчених. Одна з наших груп розробила нову технологію, в якій для виробництва рідкого палива для дизельних двигунів не потрібно використовувати метиловий спирт, що виробляється з газу. Ця технологія краща за німецьку! Наш біодизель використовує етиловий спирт, котрий вже зараз дешевший по собівартості. З такими розробками нам не потрібен "старший брат" з його природним газом. Українські сільгосппідприємства могли б кожне для себе отримувати біодизельне пальне, не залежачи від держави і від її ціни на паливно-мастильні матеріали. Цей напрямок знайшов попит серед інвесторів. І незабаром в області відкриється перше підприємство, що виготовлятиме рідке паливо з природних матеріалів.
Та в більшості випадків українські вчені не мають шансів знайти собі застосування на батьківщині. Найбільш талановиті з них їдуть за кордон. Так, зараз у Данії нашими випускниками запроваджується виробництво біодизелю електродинамічним методом. Я радію за них. Прикро інше: ми навчаємо молодих спеціалістів, вони захищають дисертації, а ставши висококласними фахівцями, їдуть за кордон...
Андрій Громико буквально "викрав" свою установку в польських партнерів...Умови праці черкаських науковців-винахідників наближені до екстремальних. Черкаському хіміку, доценту кафедри ХХТНР, викладачеві ЧДТУ, представнику наукової школи Геннадія Столяренка Андрію Громико довелося буквально викрадати свою конструкцію в польських партнерів,
"Ми спільно з ними брали участь у бельгійській грантовій програмі. Розробляли методи інтенсифікації процесу горіння на борту автомобіля.
За умовами грантодавця, ми не мали права представляти свої розробки самі. Не отримавши жодної копійки фінансування, ми виготовили стендову установку і на завершальній стадії проекту в господарських сумках повезли її до Варшави для практичної роботи з польськими партнерами. Та за тиждень вони так і не знайшли часу з нами попрацювати. Коли ж настав час нам збиратися додому, повідомили, що лабораторія з нашою конструкцією вже зачинена. Нас запросили на каву і запропонували... їхати додому без установки. Та поки я розважав польських колег розмовами, мої аспіранти швиденько зібрали установку і вивезли. На цьому наша співпраця закінчилася..."
Джерело: www.pres-centr.ck.ua
